> "Ваша Ексцеленціє,
> мій предобрий Батьку!
> Аж соромно мені, що так довго не писав. Але якось важко було зібрати себе докупи, щоб собі наказати: пиши, це ж твій обов`язок. Сама поворотна їзда через Краків—Відень—Берлін—Білосток— Мінськ— Вітебськ була дуже томляча. Повна несподіванок і пригод, що їх створюють дикі обставини т[ак] зв[аного] «другого фронту». Залізничні шляхи бувають підміновувані, і то дуже часто нерідко бувають обстрілювані поїзди скорострілами. Цей останній місяць, то є вересень, був повний таких несподіванок. В останніх часах партизани, що тепер є правильними військовими формаціями, стали дуже агресивні.
> Дня 30 вересня похоронив я в збірній могилі двадцять шість найкращих, найвідважніших хлопців з нашого куреня, з чотарем Кашубинським Романом на чолі. Цілу чоту, що конвоювала наших ранених з поля бою до місця постою, висікли партизани після довгого бою в пень. Не стало вже було [а]муніції. Страшенно важко і боляче було мені їх хоронити. Не такого фіналу наших змагань ми очікували. В добавку дальші упокорювання, все те витворює стан психічної депресії так в старшин, як і в стрільців. Не бачимо кінця. Березовими хрестами встелюємо наш вояцький шлях, що колись мав іти на Київ. Кочуємо аж по багнах Білорусії й надію вже тратимо, чи доведеться нам ще зобачити золотоверхий [Київ]; чи, може, прийдеться встелити молодим трупом чужу землю, за чужу справу. Я не годен до себе прийти, взяти себе в руки від тих похоронів. Довгий гроб ось перед моїми вікнами. Щоденно його бачу, і стає він докором переді мною. На днях їду в Могильов, а звідтам, правдоподібно,— в службову поїздку в Берлін. Може, вдасться мені звільнитися з тієї цілої історії. Маю досить вже того «війська». Хоча, з другої сторони, совісно покидати хлопців, які мене люблять і мені довіряють.