>
>
> ПРАСЛОВ’ЯНСЬКА МОВА, спільнослов’янська мова — мова-предок слов’янських мов. Сформувалася на основі одного з праіндоєвроп. діалектів (див. Індоєвропейські мови). Існують давні структурні риси у фонетиці, граматиці і лексиці, що є спільними для слов’ян. і балт. мов (припускається існування у минулому якогось виду балто-слов’янської мовної спільності). П. м. реконструюється шляхом порівн.-істор. вивчення слов’ян, мов із залученням типол. даних. Історію П. м. поділяють на 3 періоди: ранній (3 — 1 тис. до н. е.), середній (1 тис. до н. е. — 3 — 5 ст. н. е.) і пізній (5 — 6 ст. н. е.). Впродовж цього часу П. м. зазнала глибоких перетворень, зокрема у фонетиці. У ранній період це втрата придихових проривних приголосних, занепад лабіалізованих задньоязикових приголосних та зміна палатальних g’, k’, у z, s, виникнення нового приголосного х з придихового kh, а також із s після і, u, г, k, занепад ларингальних приголосних, розщеплення складотв. сонантів гº, 1º, mº, nº на дифтонгічні сполучення «і, u+r, l, m, n» та ін. У середній період з’являється тенденція до автономності складу в межах слова. З нею пов’язане виникнення законів відкритого складу та складового сингармонізму. Закон відкритого складу зумовив такі важливі фонет. зміни, як занепад приголосних у кінці слова, розвиток протетичних приголосних, переміщення меж складів, спрощення, асимілятивні та дисимілятивні зміни у групах приголосних, монофтонгізацію дифтонгів, утворення носових голосних та складотв. сонантів. Одним з виявів закону відкритого складу стала асиміляція приголосних перед j (приголосний j часто виступав на поч. складу як іменний та дієслівний суфікс). Це привело до виникнення у П. м. палатальних приголосних і дефонологізації. Відповідно до закону складового сингармонізму голосні й приголосні в складі сполучалися за принципом їх однорідності з погляду передньої і непередньої артикуляції. Внаслідок цього приголосні в позиції перед голосними переднього ряду ставали палаталізованими. Результатом загального процесу пом’якшення приголосних стала перша палаталізація задньоязикових g, k, х, які перейшли у палатальні шиплячі dž’ (пізніше ž’), č’, š’ (ž’ērǒs, č’ī, souš’ītī — укр. жар, чи, сушити). Після монофтонгізації дифтонгів, у пізній період історії П. м., відбулися друга і третя палаталізації задньоязикових приголосних. Їх наслідком стали м’які свистячі — палаталізовані dz’ (пізніше z’), c’, s’ (друга палаталізація) та палатальні dz" (пізніше z"), c", s" (третя палаталізація), пор. mūs’ě, ŏv’ьс"ā укр. мусі (від муха), вівця. На основі палаталізації задньоязикових у П. м. виникли нові морфонол. чергування, які мали вел. вплив на іменне та дієслівне словотворення. Збагачення консонантизму П. м. відбулося за рахунок фрикативних приголосних і африкат. Підсумок розвитку вокалізму полягав у тому, що ознака часокількості у голосних стала фонологічно несуттєвою і поступилася протиставленню голосних за якістю: ī > і, ĭ > ь, ū > у(ы), ū > ъ, ē > ě, . > е, ā, ō > а, ă, ŏ > о. Наголос у П. м. був музичним. На довгих голосних, дифтонгах і дифтонгічних сполученнях розрізнялися два види інтонації: акутова (висхідна) і циркумфлексова (спадна).
> Основу праслов’ян. словника склала праіндоєвроп. лексика. Разом з тим П. м. втратила багато праіндоєвроп. лексем. Частина назв тварин і рослин зникла у зв’язку з переселенням праслов’ян і змінами фауни та флори (напр., праіндоєвроп. назва коня). Багато слів було втрачено у зв’язку з заборонами — табу (витіснення праслов’ян. новотворами назв риби, змії, собаки, ведмедя). Чимало новотворів — серед назв частин тіла, явищ природи, соціальних і сімейних відносин та ін. Розвиток словотворення здійснювався у напрямі до збагачення й урізноманітнення словотв. інвентаря. Зростає роль суфіксації, яка втрачає зв’язок з внутр. змінами будови слова, складається новий спосіб словотворення — префіксація та ін. Продуктивним був і лекс.-семант. спосіб. Частину слів П. м. запозичила з ін. мов.