> Почему все славяне, в том числе, чехи, словаки, поляки, беларусы и украинцы, понимают разнообразные
Это стибрено отсюда:
19:11 25.09.2016
Айлин (Алёна) (ОНА) писал(а) в ответ на :
> Постепенно за многие века местное туземное население перенимало этот койне, в Новгородской земле, как пишет академик Янов,
Укры, хорош уже цитыровати Вадимку Деружинського( Ростова)
19:12 25.09.2016
украинская мова, - это первоязык, на нём бог общался с Адамом и Евой и даже дьявол говорил украинскою.....
19:12 25.09.2016
Почему нынешний русский язык более похож на болгарский и сербский языки, чем на белорусский и украинский?
При этом в одну языковую группу с русским относят почему-то именно эти два языка, а не болгарский и сербский.
Это кажется странным, ведь территориально Россия не граничит с Балканами, а граничит с белорусами и украинцами, у которых в языках почти нет никакого болгарского влияния, а если оно и находится, то это привнесенные уже через Россию балканские языковые реалии.
В том и дело, что в России своих коренных славян не было, кроме редких поселений украинцев в Суздальской земле в XII веке и массовых порабощений белорусов и украинцев в ходе войн Московии против ВКЛ и Речи Посполитой, так только в войне 1654-1667 гг. московиты захватили в рабство несколько десятков тысяч белорусов.
А потому изучение туземцами Московии славянского языка шло через религию, которая опиралась на болгарские тексты. Вот почему мордва Рязани, Москвы, Тулы, Костромы, Вятки, Мурома и прочих финских земель познавала славянский язык от болгарского языка не имея своего местного славянского.
И по этой причине даже то небольшое славянское содержание нынешнего русского языка, около 30-40% славянской лексики против 60-70% лексики финской и тюркской оно не общее с белорусами и украинцами, а общее с болгарами, от болгарских книг.
А вот в Беларуси и Украине ситуация была иной: тут местное население, наполовину балтское в Беларуси и наполовину сарматское в Украине, все-таки имело народные славянские говоры, которые и не позволили внедряться болгарской лексике из православных книг, подменяя свою исконную местную славянскую лексику.
Славянский ли язык россии?
Есть три момента, которые усиленно прячут все российские лингвисты, хотя, как в народе говорят, шила в мешке не утаишь.
До XVIII века язык Московии не считался никем в мире русским языком, а назывался конкретно языком московитов, московитским. Русским языком до этого времени назывался именно и только украинский язык. Язык Московии московитский язык не признавался до этого времени европейскими лингвистами, в том числе славянских стран, даже славянским языком, а относился к финским говорам. Конечно, сегодня все не так: ради имперских интересов завоевания славянских стран Россия оказала огромное влияние на свою лингвистическую науку, ставя ей задачу придания языку России славянского статуса .
Причем, если бы западнее России жили германские народы, то точно так она бы доказывала, что русский язык из семьи германских языков: ибо таков был бы заказ Империи.
И языковые реформы российского языка, начатые еще Ломоносовым, были как раз направлены на акцентирование его слабых славянских черт.
Однако, как писал еще 150 лет назад польский славист Ежи Лещинский о родственных славянам западных балтах, прусский язык имеет намного больше оснований считаться славянским, чем великорусский, у которого с польским языком и другими славянскими гораздо меньше общего, чем даже у западно-балтского прусского языка .
Напомню, что Россия стала называться Россией впервые официально только при Петре I, который считал прежнее название Московия темным и мракобесным.
Петр не только стал насильно брить бороды, запретил ношение всеми женщинами Московии чадры на азиатский манер и запретил гаремы, терема, где женщин держали взаперти, но и в поездках по Европе добивался от картографов, чтобы отныне на картах его страну называли не Московией или Московитией, как прежде, а Россией.
И чтобы самих московитов стали впервые в истории считать славянами, что было общей стратегией по прорубанию окна в Европу вкупе с просьбой Петра перенести восточную границу Европы от границы между Московией и ВКЛ теперь уже до Урала, включая тем самым впервые в истории географически Московию в состав Европы.
До этого польские и чешские лингвисты и создатели славянских грамматик четко разграничивали русский язык - украинский и московитский, а сам этот московитский язык не причисляли к семье славянских языков.
Ибо язык Московии был скуден на славянскую лексику.
Как пишет российский лингвист И.С. Улуханов в работе Разговорная речь Древней Руси , Русская речь , №5, 1972, круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно.
Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI-XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики.
В Парижском словаре московитов (1586) среди ВСЕГО СЛОВАРЯ народа московитов находим, как пишет И.С. Улуханов, лишь слова владыка и злат .
В дневнике-словаре англичанина Ричарда Джемса 1618-1619 их уже больше ЦЕЛЫХ 16 СЛОВ : благо , блажить , бранить , воскресенье , воскреснуть , враг , время , ладья , немощь , пещера , помощь , праздникъ , прапоръ , разробление , сладкий , храмъ .
В книге Грамматика языка московитов немецкого ученого и путешественника В. Лудольфа от 1696 СЛАВЯНСКИХ СЛОВ 41!
Причем, некоторые с огромным финским оканьем в приставках типа розсуждать .
Остальная устная лексика московитов в этих разговорниках финская и тюркская.
У лингвистов той эпохи не было никаких оснований относить язык московитов к славянским языкам , так как самих славянизмов в устной речи не было, а именно устная речь народа является тут критерием.
А потому и разговорный язык Московии не считался ни славянским, ни даже околорусским: крестьяне Московии говорили на своих финских говорах.
Характерный пример: русского языка не знал и мордвин Иван Сусанин Костромского уезда, а его родня, подавая челобитную царице, платила толмачу за перевод с финского костромского на российский государев язык.
Забавно, что сегодня абсолютно мордовская Кострома считается в России эталоном русскости и славянства , даже рок-группа есть такая, поющая мордовские песни Костромы на русском языке, выдавая их за якобы славянские , хотя еще два столетия назад никто в Костроме по-славянски не говорил.
И тот факт, что Московская церковь вещала на болгарском языке, на котором писались и государственные бумаги Московии, ничего не значил, так как вся Европа тогда в церквях говорила на латыни и вела делопроизводство на латинском языке, и это никак не было связано с тем, что за народы тут проживают.
Напомню, что после Люблинской унии 1569 года, когда белорусы создали с поляками союзное государство Республику, по-польски Речь Посполитая, ВКЛ сохраняла своим государственным языком белорусский то есть русинский, а Польша ввела государственным латинский язык.
Но это вовсе не говорит о том, что народный язык поляков это латинский язык.
Точно так и русский язык не был тогда народным в Московии-России пока российские деревни его не выучили.
Вот еще пример: сегодня и исстари в деревнях Смоленской, Курской и Брянской областей, входивших когда-то в состав ВКЛ, говорят вовсе не на русском, а на беларуском языке.
На литературном русском там не говорят, как и никто не окает отражая финский акцент, как в Рязанской или в Московской областях, а говорят совершенно на том языке, на котором говорят селяне Витебской или Минской областей.
Любой лингвист должен делать один вывод: в этих российских областях живет белорусское население, ибо говорит на белорусском языке.
Но это население относят этнически почему-то к окающим восточным соседям, которые во времена Лудольфа там знали только 41 славянское слово.
И.С. Улуханов пишет, что говоря о существовании у московитов двух языков славянского или церковного болгарского и своего московитского, В. Лудольф сообщал в Грамматике языка московитов :
Чем более ученым кто-нибудь хочет казаться, тем больше примешивает он славянских выражений к своей речи или в своих писаниях, хотя некоторые и посмеиваются над теми, кто злоупотребляет славянским языком в обычной речи .
Удивительно!
Что же это за такой славянский язык Москвы, над которым посмеиваются за употребление славянских слов вместо своих слов финских и тюркских?
Такого не было в Беларуси-ВКЛ тут никто не смеется над людьми, использующими в речи славянские слова.
Наоборот никто не поймет того, кто строит фразы, используя вместо славянской лексики финскую или тюркскую.
Этого двуязычия не существовало нигде у славян, кроме как в одной Московии.
Кстати: Статуты ВКЛ были написаны на самом чистом славянском языке государственном в Великом Княжестве Литовском и Русском, сугубо славянском государстве, где литвинами были славяне нынешние белорусы .
Эта проблема двуязычия из-за отсутствия в России народной славянской основы преследовала всегда и создателей литературного русского языка как вообще главная проблема российского языка.
Он прошел стадии развития термина , называясь вначале московитским, затем российским при Ломоносове до 1795 г., затем при оккупации Россией в 1794 году, закрепленной формально в 1795, Беларуси и Западной и Центральной Украины пришлось его менять на великорусское наречие русского языка .
Именно так русский язык фигурировал в 1840-х годах в названии словаря Даля Толковый словарь великорусского наречия русского языка , где под самим русским языком обще понимался белорусский, украинский и российский, хотя сегодня все российские лингвисты ненаучно исказили название словаря Даля до Толковый словарь живого русского языка , хотя словаря с таким названием он никогда не писал.
В 1778 году в Москве была издана брошюра писателя и лингвиста Федора Григорьевича Карина Письмо о преобразителях российского языка .
Он писал: Ужасная разность между нашим языком, всюду в работе он называет его московским наречием , и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным чем, как ежедневным разговором. Как искусный садовник молодым прививком обновляет старое дерево, очищая засохлые на нем лозы и тернии, при корени его растущие, так великие писатели поступили в преображении нашего языка, который сам по себе был беден, а подделанный к славянскому сделался уже безобразен .
Беден и безобразен это, конечно, расходится с будущей его оценкой как великий и могучий .
Оправданием тут служит факт, что Пушкин пока не родился для молодого зеленого языка, созданного только что экспериментами Ломоносова.
Опять обращаю внимание: этой проблемы никогда не было у белорусов, поляков, чехов, болгар, украинцев, сербов и остальных славян где язык селян органично становится языком страны и народа.
Это чисто российская уникальная проблема как сочетать финский язык селян со славянским языком государства, например, в Беларуси это нелепо: спорить о возможном засилии славянизмов в письменной речи , подразумевая, как в России, засилие болгарской лексики, когда сама белорусская лексика является такой же совершенно славянской лексикой и такими же славянизмами то есть нет самого предмета для такого спора, ибо славянизмы болгарского языка никак не могут испортить и без того основанный только на славянизмах белорусский язык маслом масло не испортишь.
В итоге российские лингвисты героически порывают пуповину многовековой связи культуры Москвы с болгарским языком, который дружно находят чуждым , вычурным в условиях России , тормозящим становление литературного российского языка .
И отвергают болгарский язык, смело падая в лоно народного языка московского наречия , который на 60-70% процентов состоит из неславянской лексики.
Великими деятелями, которые совершают эту языковую революцию в России, Ф.Г. Карин в своей работе называет Феофана Прокоповича, М.В. Ломоносова и А.П. Сумарокова.
Так в самом конце XVIII века Россия отказалась от следования болгарскому языку, который ее веками, как веревочка, удерживал в славянском поле и обращал во славянство , и стала лингвистически себя считать свободной и суверенной, признавая своим языком теперь не болгарский, а тот народный язык славянизированных финнов, который отнюдь не имел, как болгарский, явных славянских черт.
Патриотизм победил славянское единство.
19:13 25.09.2016
Петручо (Петручо) писал(а) в ответ на :
> Это стибрено отсюда: > >
Не, это Вадим Деружинский.
Упакован был здесь:
и здесь:
19:14 25.09.2016
Айлин (Алёна) (ОНА) писал(а) в ответ на :
> Почему нынешний русский язык более похож на болгарский и сербский языки, чем на белорусский и украинский?
Отсюда:
Кто,по каким признакам и с помощью какой методы определил,что "нынешний русский язык более похож на болгарский и сербский языки, чем на белорусский и украинский?"
19:14 25.09.2016
Айлин (Алёна) (ОНА) писал(а) в ответ на :
> > Да, тема - бомба!
Причем не просто бомба, а секс-бомба... Осталось доказать только наличие Украины в средние века...
19:15 25.09.2016
Айлин (Алёна) (ОНА) писал(а) в ответ на :
> Почему нынешний русский язык более похож на болгарский и сербский языки, чем на белорусский и украинский?
И это Деружинский, здесь:
19:16 25.09.2016
капитан Себастьян Перейра... (Бранко) писал(а) в ответ на :
> > Петручо (Петручо) писал(а) в ответ на сообщение:
>> Это стибрено отсюда: >> >>
> > Не, это Вадим Деружинский. > > Упакован был здесь: > > > > и здесь:
> > >
Возможно!
Сочтёмся славою Ведь мы свои же люди Пускай нам общим памятником будет Построенный в дерьме свидомитизм!
19:18 25.09.2016
Арина (8888) писал(а) в ответ на :
> > Повторение мать учения и прибежище для лентяев)))))Свид ...а че нибуть новенькое могешь????
Вы ещё это не усвоили
19:19 25.09.2016
Из энциклопедии украинськой мовы: Українська мова:
У. м. входить до другого десятка найпоширеніших мов світу, нею розмовляє бл. 45 млн. людей. Належить до сх. групи слов’янських мов, що входять до індоєвроп. мовної сім’ї. Найближчі їй — білоруська і російська мови.
19:20 25.09.2016
О!Сканер заработал!Статья полностью:
УКРАЇНСЬКА МОВА — мова корінного населення України, а також українців, що проживають за її межами: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та ін. країнах. У. м. входить до другого десятка найпоширеніших мов світу, нею розмовляє бл. 45 млн. людей. Належить до сх. групи слов’янських мов, що входять до індоєвроп. мовної сім’ї. Найближчі їй — білоруська і російська мови. У. м. властиві такі спільні з цими мовами ознаки, як початкове [о] на місці колишнього [jе] (озеро, олень), звуки [ч], [ж] на місці колишніх tj, dj, kt’ (свіч/к/а, межа, піч), сполучення -оро-, -оло-, -ере-, -еле- на місці колишніх *or, *ol, *er, *el (голова, ворона, береза, пелена), відсутність носових звуків (дуб, зуб, п’ять зам. колишніх дЖбъ, зЖбъ, пать) (ж — юс великий, а — юс малий). Специф. особливості у фонетиці окр. східнослов’ян. мов починають розвиватися після занепаду глухих (неповного творення) голосних звуків ъ (коротке о) та ь (коротке е). Так, в У. м. в новозакритих складах на місці [о] та [е] з’являються спершу довгі [ō] та [ē], що згодом переходять в [і]: столъ > стōл > стіл, печь > пēч > піч. Але залишаються у силі й давніші діалектні розходження руських говорів. Це, зокрема, характерне для говорів Пд. Русі чергування [у] з [у] (явище, спільне з білорус. мовою), перехід [Ђ] в [і] (явище, спільне з північнорос. говорами), перехід [е] в [о] після шиплячих та [й] (зокрема у формах дієприкметників), уживання фрикативного [г] (явище, спільне з білорус. мовою і південнорос. говорами), утворення середнього [и] (на місці [і] та [ы]: синій < синий і син < сынъ). В У. м. набуває поширення закінчення -ови (-еви) у дав. в. одн. іменників ч. p., зберігаються клич. в. (брате, сину, земле), закінчення -Ђ у род. в. одн. іменників з основами на -ja(землЂ > землі), флексія -мо в 1-й ос. мн. теп. часу і нак. сп. (напишемо, станемо — напишімо, станьмо) та ін. Усі ці мовні риси трапляються уже в пам’ятках 11 — 12 ст., що походять з Пд. Русі. Вони систематично виявляються і в пам’ятках з цих територій пізніших часів (14 — 15 ст.). У. м. має на всіх рівнях і свої специф. особливості, якими відрізняється від сусідніх мов (див. Історія української мови). Укр. народ склався у надрах Київ. Русі, передусім на основі населення Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького і Володимирського князівств. Це була територія Наддніпрянщини та Наддністрянщини. Консолідації укр. народу, становленню його мови перешкоджала та обставина, що після монг. навали в 13 ст. його землі входили до складу різних держав. Так, Чернігово-Сіверщина, Поділля і Київщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до Вел. князівства Литовського з офіційною «руською», тобто староукр. мовою; північна Буковина стала частиною Молдовського князівства — тут теж тривалий час усі держ. справи велися «руською» мовою; частину Західної Волині і Галичину захопила Польща, а Закарпаття — Угорщина. Провідну роль у культур. розвитку укр. народу і його мови відіграла Наддніпрянщина, яка з 14 ст. разом з Галицько-Волинською землею дістала назву «Мала Русь». Тоді ж стосовно цієї території вживалася і давніша назва — Україна, тобто «внутрішня країна», «внутрішня земля», «земля, населена своїм народом» (пор. англ. протиставлення inland «територія всередині країни» та outland «інша, чужа земля», а також нім. Ausland «закордон»). На таку думку наводить і перша фіксація цього слова в Іпатіївському літописі: «й плакашася по немь [за Переяслав. князем Володимиром Глібовичем] вси переяславци... о нем же Оукраина много постона» (1187). Особливо велике значення для консолідації укр. народу та його мови, розвитку його самосвідомості, державності мав Київ. Саме він став могутнім осередком розвою і поширення укр. науки, освіти та культури, тут зародилися ідеї нар.-визв. боротьби проти чужоземного гніту. У 2-й пол. 16 — 1-й пол. 17 ст. українці заселяли в основному Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Брацдавщину (Поділля), Запоріжжя, Волинь, Галичину, Пн. Буковину і Закарп. Русь. У цей час посилюється міграц. рух українців із заходу на схід — на пд. Київщини, Брацлавщину, Лівобережну Україну, Слобожанщину. Однією з причин міграц. процесів було посилення феод. гніту щодо селянства з боку магнат. Польщі. Наслідком масових переміщень було змішування переселенців з місц. етногр. групами укр. населення, формування загальноукр. етнічних рис, певна нівеляція діал. особливостей і утворення загальнонар. укр. мови. Проте на Волині, в Галичині, на Буковині й Закарпатті, де корінне укр. населення менше змішувалося з некорінним, збереглися істор.тер. групи населення зі своїми давніми самоназвами й місц. діалектами — бойки, лемки, гуцули (див. Бойківський говір, Лемківський говір, Гуцульський говір). Північ України по лінії Володимир-Волинський — Рівне — Житомир — Фастів — Прилуки — Конотоп займає північноукраїнське, або поліське, наріччя. Проте в окр. етногр. групу — поліщуків — виділяє себе тільки населення, яке займає територію на захід від р. Горині до Зх. Бугу. Це носії волинськополіських, або західнополіських, говірок; до них прилягають ще надбузько-поліські, чи підляські, говірки, поширені в бас. Зх. Бугу до р. Нарев. Схід і Південь України — територія східноукр. говорів, які лежать в основі літ. мови. Певну етнічну специфіку зберігає населення Поділля (нинішні Вінн. і Хмельн. області, частина Тернопільської) і Слобожанщини (Харківська, частина Сум., Донец. і Луг. областей України та прилеглих областей Росії). Воно зветься відповідно подолянами (подоляками) і слобожанами. Діалекти, говірки етногр. груп засобами писемного спілкування здебільшого не виступають, хоча широко використовуються у худож. творах. Мова Слобожанщини, напр., представлена в творах Г. Квітки-Основ’яненка, покутсько-буковинський мовний масив відбився у творчості В. Стефаника, Ю. Федьковича й Марка Черемшини. Г. Хоткевич доніс до нас гуцульський говір у повістях «Камінна душа» і «Довбуш». Усі місц. говірки, говори і діалекти тяжіють до свого мовного материка — унормованої, кодифікованої загальнонац. мови, вищою формою якої є вироблювана віками літ. мова — основа монолітної єдності народу. До лексики укр. літ. мови входять істор. архаїзми (воїн, древній, городище, боярин, князь, муж, меч, лук, рать, полк), слова із сучас. діалектів (леґінь, полонина, баюра, грунь, кичера, перетика, плай, чічка) і найсучасніша термінологія, пов’язана з прогресом (екологія, кібернетика, комп’ютер, структура, опромінення, термоядерний). Усі ці різнорідні з погляду часу і місця утворення слова є компонентами складної лекс. системи укр. загальнонац. мови. Фонет., грамат. і лекс. компоненти цієї системи підпорядковані усталеним законам, що становлять скелет мови, який лежить в основі діалектів, літ. мови, що існує в усному і писемному варіантах, і розм. мови, в якій на місц. особливості внаслідок впливу школи, засобів масової інформації накладаються літ. мовні норми. Жодна нац. мова не може нормально розвиватися без спілкування з ін. мовами. Укр. мова, в основі лекс. системи якої лежить давня східнослов’ян. лексика (поле, ліс, гора, море, дерево, кущ, трава, дім, жінка, корова, пес, свиня, птах і т. д.), ніколи не була відгороджена від ін. мов. Міжмовні контакти багаті і різнобічні. В У. м. є чимало слів іншомов. походження. Запозичення з ін. мов мала вже праслов’ян. мова. Найчисленнішими були запозичення з роман. і герм. мов. З германських, зокрема, в У. м. потрапили такі слова, як черешня, капуста, хміль, хобот, лев, верблюд, стадо, хижа, млин, тин, лар, скло, рама, труба, віск; з романських — вино, м’ята, коляда, рожа, кіт, кум. Торгівля з греками поповнювала східнослов’ян. словник назвами на означення просторових понять (левада, океан), живої природи (мак, кипарис, буйвіл, тур, кит), матеріальної культури (палата, баня, миска, кирка) та ін. З Прибалтики прийшли слова ківш, олово, дьоготь, клуня, скирта, жлукто та ін. Серед запозичень є також тюркські слова: баран, товар, євшан, качан, батіг, яруга. Перська мова передала нам слова собака, шатро, базар, булат, шахи та ін. Усі ці слова підлягали фонет. і грамат. адаптації відповідно до законів укр. мови (див. також Міжмовні контакти української мови). Найхарактерніші фонет., грамат. і лекс. риси укр. нар. мови ввійшли в її першу літ. форму — староукраїнську літературну мову. У ній фіксуються такі написання, як шість зам. шесть, відбивається чергування у з в (ужити — вжити, утиск — втиск), уживаються місцеві нар. слова (верховина — верхня течія річки, грунь — пагорок, криничина — місцевість, багата на джерела, полонина — гірське пасовище та ін.), юрид. термінологія (дідич, дідизна, займище, закоп, нащадок, осадити, податок) та ін. З 15 ст. в Україну проникають реформац. ідеї, що спричиняє появу перекладів євангельських текстів староукр. літ. мовою, яка з однофункціональної (ділової) стає поліфункціональною, що значно розширює її словник і збагачує виражальні можливості. У 17 — на поч. 18 ст. староукр. літ. мова широко вживалася у науці, худож. л-рі, була об’єктом наук, вивчення і викладалася як предмет. На поч. 18 ст. указом рос. царя Петра I у Сх. Україні було заборонено друкувати укр. мовою реліг. л-ру. Це позначилося на книговидавничій справі в цілому. Староукр. літ. мова силоміць витіснялася російською. У. м. функціонувала фактично лише на західноукр. землях, які перебували в складі Австро-Угорщини. З кін. 18 ст. зароджується нова укр. літ. мова на нар. основі. Основоположником її став І. Котляревський. Т. Шевченко своєю творчістю підніс укр. літ. мову до рівня загальнонародної. У 60 — 80-х pp. 19 ст. розвиток укр. літ. мови гальмувався цар. заборонами (Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876). З поч. 20 ст. укр. літ. мова була представлена не тільки у художній, а й у наук. та публіцист. л-рі. Особливо бурхливо вона розвивається після відновлення укр. державності (1917) і практично до кін. 1-ї третини 20 ст. Вона входить у всі сфери сусп. буття, ставши знаряддям освіти, науки й культури. З її допомогою виросла нова укр. інтелігенція. І хоч у роки більшов. лихоліття робилося усе, щоб загальмувати процес розвитку У. м., однак знищити мову, укорінену в системі освіти й культури, засобах масової інформації, було вже неможливо. Новий наступ на неї здійснено в часи застою: вона почала зникати з навч. закладів, науки, ін. сфер. сусп. життя. У 1989 завдяки зусиллям патріот. укр. громадськості ВР республіки прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», який надав У. м. статус державної.
КИЇВ 2000
------------- Сообщение было проверено модератором. Вам объявляется замечание за это сообщение. Пожалуйста, следите за тем, что Вы пишете.
> Айлин (Алёна) (ОНА) писал(а) в ответ на сообщение:
>> >> Да, тема - бомба!
> > Причем не просто бомба, а секс-бомба... Осталось доказать только наличие Украины в средние века...
Турции тоже не было не так давно и что?
19:21 25.09.2016
ГЕБРАЇЗМ [від лат. Hebraeus, грец. ‛εβραϊκός (‛εβραίϊκος) — єврейський] — слово, рідше вислів, запозичені з гебрайської (давньоєврейської) мови, а також з сучасного івриту. Прямих запозичень в українській мові практично не зафіксовано: першим проміжним ланцюгом виступає переважно грецька мова, з якої Гебраїзми переходили до старослов’янської, а з неї — до давньоруської мови, звідки потрапили до української. Менше Гебраїзмів проникло в українську мову через їдиш, ще менше — через німецьку і французьку мови. В українській мові Гебраїзми належать переважно до біблійної та релігійної лексики (Адам, алілуя, амінь, геєна, едем, левіафан, манна, месія, Молох, осанна, Саваоф, сатана, серафим, талмуд, тора, хам, херувим), передають специфічні етнокультурні реалії (єврей, іудей, кабала, караїм, кошерний, маца, меламед, пейси, рабин, субота, хедер, шамес). Частину Гебраїзмів становлять арго (бахур, махлювати, цимес, хохма, шабаш, шмон та ін.) і окремі лексичні одиниці (бегемот). До Гебраїзмів слід віднести і нові лексичні запозичення з івриту (кібуц, кнеcет тощо).
------------- Сообщение было проверено модератором. Вам объявляется замечание за это сообщение. Пожалуйста, следите за тем, что Вы пишете.
Комментарий модератора: Общение на форуме ведётся на русском языке. Допускается использование любых других языков, если это не затрудняет понимание общего смысла сообщения всеми участниками форума.
