Українська мова: наше щастя і біда
У порівнянні з усією Росією на Кубані щодо захисту прав населення на знання рідної мови та на доступ до матеріалів на неї ситуація виглядить, мабуть, найгіршою: коли в республіках, що входять до складу РФ діється бодай щось для збереження рідної мови, її вивчають в школах, існують радіостанції, подекуди навіть телеканали, то для української, мови культури Кубані, мови, яка ще живе в деяких кубанських станицях, родинах, мови, якою писали свої твори кубанські письменники, і досі не робиться майже нічого, українська мова на Кубані нібито визнана неіснуючою, якимось діалектом російської, який, як і будь-який інший діалект, не вартий великої уваги. Хіба що з боку філологів...

Логічно задатися питанням, яка причина цьому явищу. Є мови, на яких розмовляє зовсім невелика кількість населення, мови, на яких в ході історичного процесу не було створено великої культурної спадщини, задля розуміння якої й треба знання нихи. Можливо, українська мова належить до них? Вочевидь, ні. 1) Українською мовою створені пісні, які навіть росіяни часто вважають одними з найгарніших у світі, на українській мові існує література, яку перекладають на мови світу, і хоч вона, звичайно, не містить в собі такі шедеври, які створювали, наприклад, російські класики, але все це можна легко зрозуміти невеликим числом інтелігентніх людей, які отримлювали освіту на рідній мові. Можна сказати відверто, що як би там не було, українська література має в собі зразки творчості, не гірші, ніж література будь-якої країни, яка до 20-століття знаходилася під пануванням інших держав. 2) Українська мова зберегла в собі ті форми, які вже давно були втрачені в російській: чергування приголосних при відмінюванні іменників, кличний відмінок, давноминулий час, тому ні в якому сенсі неможливо назвати її біднішою за російську. З усього цього видно, що ні в якому разі неможливо визнати українську мову гіршою за інші мови Росії. Навпаки, вона навіть значно багатша, ніж більшість з них. І отже вона навіть не те що зникає, саме її існування заперечується, ніби її просто нема на Кубані.

Коли дивишся на усе це, не знаючи історії відносин російської держави з українським рухом, це і справді може здатися трохи дивним. Але варто лише відкрити підручник, чи якийсь довідник, щоб зрозуміти, що стояло за цим. Якщо ми зробимо це, то побачимо, що в Російській імперії, як і сьогдоні в Росії, не існувало жодної української школи, сумно звісним Емським указом українська мова була фактично заборонена у всіх сферах життя, заборонено було навіть видавати книги нею. Головною ж ідеологією царизму у цьому питанні було поширення ідеї, що українського народу як окремого від російського просто не існує, що це просто етнічна група у складі великоруських, яка не має права на вільний розвиток і повинна бути переведена згодом на російську мову і звичаї. Тільки з початком першої російської революції у 1905-му році в цьому питанні з`явилися якісь зміни, було скасовано заборону на українські виданні, втім шкіл, як і раніше не існувало. З початком першої світової війни, усі газети української мовою як небезпечні було закрито... Після короткого періоду так званої українізації, на Вкраїні, як і на Кубані, на українську мову знову почалися гоніння, але тепер вже замість ідеї єдиного "русскаго народа", якою вигадували ідеологи царизму, був створений міф про "радянський нарід", на який нібито мають перетворитися (і вже навіть перетворилися!) усі народи СРСР. Тому прагнення до збереження рідної мови у будь-який час могло бути затавровано як "буржуазний націонализм" з найгіршими наслідками для національносвідомих людей.

Таким чином, лейтмотивом російської політики щодо національних питаннь завжди було бажаня уніфікувати населення, що зрозуміло, бо однородною масою завжди легше керувати. На Кубані, як у всіх регіонах де жила значна кількість українського населення, ці дві тенденції наклалися одна на одну, тому ми і маємо сьогодні тут з першого погляду дивну ситуацію: серед усіх мов, які є в Росії жодна не має таких спроможностей для розвітку, які має українська, бо Україна зараз є незалежною державою. До своїх послуг ми маємо ЗМІ, які мовлять українською, переклади класиків, філософів, велику власну літературу на рідній мові, Інтернет-сайти, дубльовані українською іноземні фільми -- ми маємо все те, про що удмурт чи чуваш і татарин могли тільки мріяти. Коли б хтось хотів опанувати нашу мову, майже ніяких перешкод для цього не було б...

Так чому ж тоді, резонне питання, цього не відбувається, чому скрізь на Кубані ми не хочемо навіть назвати свою мову українською, навіть слова цього страхаємося? Саме від того, що сьогодні, нажаль, назвати себе українцем на Кубані -- це фактично політична заява, саме питання перенесено з суто філологічної та культурологічної області у іншу сферу -- сферу політики. Росії непотрібно мати у себе українців, наявність них, наявність людей, які б не хотіли розчинится у "русскам мірє" в самій Росії, створило би неможливим той політичний тиск, який оказує російський уряд на Україну сьогодні, і головним провідником якого там є саме "мовне питання". Свою роль також знову грає прагнення побудувати нову імперію, а тому присутність у складі Росії регіонів з населенням, яке має власну державу, лякає цих нових "будівників". Так само колись відмовили у відтворенні незаконно знищеної сталинським режимом АРСР Німців Поволжжя -- злякалися що існує вже соціалістична Німеччина, а існування автномії німців нібито може підняти питання, чому ця територія не підпорядковується неї. Зараз російська політика, очевидно, керується тими ж самими страхами. Проблема в тому, що російський уряд і досі прагне побудувати зовсім не федерацію, як це заявлено у назві, а однородну державу, тому він і не може не дивитися підозріло на існування на контролюємій ним території інших етносів, а особливо східнослов`янських, які навіть дотепер здаються декому просто сепаратистами, які штучно визнаються окремими від "велиого русского народа".

Перед кубанцями зараз стоїть вибір: чи зникнути кінчатково під хвилею русифікації, розчинится у безликому болоті масового суспільства чи відкинути старі забобони, навіяні владою, зрозуміти свою культурну та духовну єдність з рештою України та в повної мірі використовувати ті переваги, які дає розвитку нашої культури існування незалежної країни, яка до того ж ще так близько від нас. Наша мета зараз -- це перетворити те, що нам заважає, на те що як раз сприятиме культурному відродженню нашого краю.
http://tenryu9021.livejournal.com/8154.html

Автор: Павло Єфремов